З ГЕРБОМ НА СПИНІ
«Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну»
Ці слова з пісні «Яворина» на меморіальному стенді пам'яті Андрія Сірченка найточніше відображають суть його вчинків і життя. Він загинув під селом Кримське 17-го лютого 2017 року. На вшанування його пам'яті 25 травня цього ж року було відкрито меморіальний стенд у Краматорській школі №8, де він раніше навчався. З нами погодилася поспілкувтися мати загиблого - Тетяна Сірченко, тож наступна розповідь з її слів.
Дитинство "Примуса"
Твої перші кроки... Кроки в майбутнє…
Ти ріс добрим та щирим, бешкетником із широкою душею.
Я більше займалася твоїм старшим братом, але любила вас обох однаково.
У моїх спогадах ти веселий і непосидючий, жадібний до нових відкриттів та подвигів.
Одного разу твій батько грав у дворі з друзями в доміно й запропонував одному з них зарядити свій «керогаз» та їхати з ним на футбол. Ви тоді з братом та іншими дітьми гуляли поруч. Вони почули цю фразу й почали дражнити твого брата «керогазом», а ти, по волі випадку, отримав прізвисько «примус».
Ти вчився не дуже гарно та й не дуже погано. У той рік, коли випускався зі школи, її закінчували ще п'ять дітей учителів, але директор сказав мені, що серед них ти – найкращий, що ти справжня людина та гарний товариш. У той день я пишалася тобою...
Ти виріс швидко, я й не помітила, як це сталося. Мені трохи сумно відпускати тебе у нове й доросле життя, але ти вже виріс і розпоряджаєшся своєю долею так, як тобі заманеться. Я, можливо, дозволю собі проронити пару-трійку сльозинок, але всеж-таки буду сильною.
Це були сльози щастя...
Ти ріс добрим та щирим, бешкетником із широкою душею.
Я більше займалася твоїм старшим братом, але любила вас обох однаково.
У моїх спогадах ти веселий і непосидючий, жадібний до нових відкриттів та подвигів.
Одного разу твій батько грав у дворі з друзями в доміно й запропонував одному з них зарядити свій «керогаз» та їхати з ним на футбол. Ви тоді з братом та іншими дітьми гуляли поруч. Вони почули цю фразу й почали дражнити твого брата «керогазом», а ти, по волі випадку, отримав прізвисько «примус».
Ти вчився не дуже гарно та й не дуже погано. У той рік, коли випускався зі школи, її закінчували ще п'ять дітей учителів, але директор сказав мені, що серед них ти – найкращий, що ти справжня людина та гарний товариш. У той день я пишалася тобою...
Ти виріс швидко, я й не помітила, як це сталося. Мені трохи сумно відпускати тебе у нове й доросле життя, але ти вже виріс і розпоряджаєшся своєю долею так, як тобі заманеться. Я, можливо, дозволю собі проронити пару-трійку сльозинок, але всеж-таки буду сильною.
Це були сльози щастя...
Андрій Сірченко на передовій
"Як не я, то хто?"
Андрій Сірченко
«Мамо, якщо зі мною щось станеться, поховайте мене поряд із моїм дядьком Анатолієм, - сказав ти мені, залишаючи рідну домівку. – Як не я, то хто?» Дядя був для тебе своєрідним авторитетом, який усе вмів, завжди допомагав іншим, був чоловіком із великим серцем. Тобі завжди кортіло бути схожим на нього...
Ти пішов у 2015 році в липні. Ну пішов, так пішов...
Мій батько теж у свій час пішов на фронт. Йому було всього 16 років, коли він став танкістом. Через декілька років розбитими, страшними, кривавими дорогами війни дійшов до Берліна.
Я виховувалася на спогадах батька та дядька, який теж воював і став героєм Болгарії, тому я тебе розуміла... У свій час, коли Україна здобувала незалежність, виходячи зі складу Радянського Союзу, я була проти. Згодом почала обурюватися: чому ми повинні підпорядковуватися комусь? І нарешті зрозуміла поняття «свобода».
Чому ти став таким патріотом, я навіть не можу й сказати. Ти завжди був таким спокійним та якимось домашнім, що всі, хто тебе знав, не повірили б, що ти добровольцем пішов на фронт до батальйону ОУНівців.
Можливо, я погано тебе знала... Ти воював у Пісках , за що був нагороджений медаллю. Там ішли жорстокі бої, і ми з тобою завжди сварилися через те, що ти був дуже необачним, не беріг себе. Твої побратими говорили: «Хоч на ціпок сади». Ти завжди був поряд у скрутну хвилину й завжди ліз у саме пекло, нічого не боячись.
Саме через свою непосидючість та жагу до пригод ти отримав собі позивний «Пасічник». Коли ти зі своїми побратимами ходив у розвідку, ви побачили залишену пасіку. Тобі стало цікаво , чи сплять бджілки взимку... Повернувся ти з розбухлим від укусів обличчям. Але цей позивний не затримався надовго, і ти знову став незмінним із дитинства Примусом.
Тобі довелося навчитися стріляти зі всіх видів зброї, а про один із твоїх численних подвигів навіть створили мультфільм.
Ти був моєю гордістю, моєю опорою. Я знов пишалася тобою і плакала темними ночами.
Це були сльози розлуки...
Ти пішов у 2015 році в липні. Ну пішов, так пішов...
Мій батько теж у свій час пішов на фронт. Йому було всього 16 років, коли він став танкістом. Через декілька років розбитими, страшними, кривавими дорогами війни дійшов до Берліна.
Я виховувалася на спогадах батька та дядька, який теж воював і став героєм Болгарії, тому я тебе розуміла... У свій час, коли Україна здобувала незалежність, виходячи зі складу Радянського Союзу, я була проти. Згодом почала обурюватися: чому ми повинні підпорядковуватися комусь? І нарешті зрозуміла поняття «свобода».
Чому ти став таким патріотом, я навіть не можу й сказати. Ти завжди був таким спокійним та якимось домашнім, що всі, хто тебе знав, не повірили б, що ти добровольцем пішов на фронт до батальйону ОУНівців.
Можливо, я погано тебе знала... Ти воював у Пісках , за що був нагороджений медаллю. Там ішли жорстокі бої, і ми з тобою завжди сварилися через те, що ти був дуже необачним, не беріг себе. Твої побратими говорили: «Хоч на ціпок сади». Ти завжди був поряд у скрутну хвилину й завжди ліз у саме пекло, нічого не боячись.
Саме через свою непосидючість та жагу до пригод ти отримав собі позивний «Пасічник». Коли ти зі своїми побратимами ходив у розвідку, ви побачили залишену пасіку. Тобі стало цікаво , чи сплять бджілки взимку... Повернувся ти з розбухлим від укусів обличчям. Але цей позивний не затримався надовго, і ти знову став незмінним із дитинства Примусом.
Тобі довелося навчитися стріляти зі всіх видів зброї, а про один із твоїх численних подвигів навіть створили мультфільм.
Ти був моєю гордістю, моєю опорою. Я знов пишалася тобою і плакала темними ночами.
Це були сльози розлуки...
Мультик знято про Андрія Сірченка та його товарища
"Ти завжди був таким спокійним та якимось домашнім, що всі, хто тебе знав, не повірили б, що ти добровольцем пішов на фронт до батальйону ОУНівців".
Шлях, якого усі бояться
Андрій Сірченко з побратимами на передовій
Незабаром тебе перевели у Кримське, нібито на відпочинок, але там почалися запеклі бої. Там ти й загинув...
Мить... Усього лише мить, і людини нема більше на цьому світі. Біль... шалений, він вивертає нутрощі та горить чорним вогнем й спалахує миттєво... Сльози... підлий доказ того, що усі ми люди.
Сльози – найкращий спосіб виразити свої почуття, які кричать усередині самісінької душі... щирі почуття... Серце, наповнене любов'ю, терпляче чекає, коли почуття вгамуються та змиряться зі втратою, коли сльози журби перестануть литися, безперервно нагадуючи про тяжку серцю подію. Воно витерпить, загартується, вкриється іншими спогадам, заросте кущами подій ,але там буде жити та кулька спогадів про тебе, про твоє дитинство, про шкільні роки та випускний, про перші успіхи та щирі посмішки, про перші кроки по сходинках життя та перші падіння з них... До виру подій та почуттів торкатися можна, але обережно…
Тебе не можна було назвати ідеальним, від тебе можна було чекати усього, що завгодно. Але я впевнена: ти був справжнім патріотом своєї Батьківщини. «У нього тризуб на спині виколотий», - колись сказали про тебе... Досі не розумію, чому ти обрав саме цей шлях. Шлях, якого усі бояться...
Я насправді погано тебе знала...
Ця страшна подія сталася з тобою 17-го лютого 2017-го року під Кримським. Коли тебе ховали ,місто стояло на колінах, віддаючи тобі своєрідну честь. Ховали в Краматорську – рідному куточку.
Сірченко Андрій, пам'ятаємо, любимо, сумуємо.
Я знову тобою пишаюся і плачу, не зупиняю себе, це нормально.
Це були сльози втрати…
Мить... Усього лише мить, і людини нема більше на цьому світі. Біль... шалений, він вивертає нутрощі та горить чорним вогнем й спалахує миттєво... Сльози... підлий доказ того, що усі ми люди.
Сльози – найкращий спосіб виразити свої почуття, які кричать усередині самісінької душі... щирі почуття... Серце, наповнене любов'ю, терпляче чекає, коли почуття вгамуються та змиряться зі втратою, коли сльози журби перестануть литися, безперервно нагадуючи про тяжку серцю подію. Воно витерпить, загартується, вкриється іншими спогадам, заросте кущами подій ,але там буде жити та кулька спогадів про тебе, про твоє дитинство, про шкільні роки та випускний, про перші успіхи та щирі посмішки, про перші кроки по сходинках життя та перші падіння з них... До виру подій та почуттів торкатися можна, але обережно…
Тебе не можна було назвати ідеальним, від тебе можна було чекати усього, що завгодно. Але я впевнена: ти був справжнім патріотом своєї Батьківщини. «У нього тризуб на спині виколотий», - колись сказали про тебе... Досі не розумію, чому ти обрав саме цей шлях. Шлях, якого усі бояться...
Я насправді погано тебе знала...
Ця страшна подія сталася з тобою 17-го лютого 2017-го року під Кримським. Коли тебе ховали ,місто стояло на колінах, віддаючи тобі своєрідну честь. Ховали в Краматорську – рідному куточку.
Сірченко Андрій, пам'ятаємо, любимо, сумуємо.
Я знову тобою пишаюся і плачу, не зупиняю себе, це нормально.
Це були сльози втрати…
Посмертно пам'ятаємо
Дочка та дружина Андрія на відкритті дошки пошани у восьмій школі
- Він був найкращий! Ви повинні пишатися тим, що Андрій учився у вашій школі та жив у цьому місті,- звернувся "Сова", побратим героя, до учнів та вчителів ЗОШ №8 на відкритті дошки пошани.
Андрій Сірченко був людиною із щирим добрим серцем, Людиною з великої літери, як би банально це не звучало. У кожного свій шлях у житті, то він обрав такий. Герої не вмирають, поки живе пам'ять про них, тож і ми будемо пам'ятати.
Андрій Сірченко був людиною із щирим добрим серцем, Людиною з великої літери, як би банально це не звучало. У кожного свій шлях у житті, то він обрав такий. Герої не вмирають, поки живе пам'ять про них, тож і ми будемо пам'ятати.
Андрій Сірченко
Автори Анастасія Шеколенко, Альбіна Гугніна
